251 Василь В. Лучик UDK 81'373.21(477):811.512.161 Національний університет DOI: 10.4312/linguistica.55.1.251-262 «Києво-Могилянська академія»* ТЮРКІЗМИ В ТОПОНІМІЇ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ЕТИМОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Міграція з Алтаю в Південну Європу поліетнічних войовничих гунів, основу яких становили тюркські племена, спричинилася до перших масових поселень носіїв тюркських діалектів і мов на території сучасної України у ІV-V ст. н. е., але мовних слідів їхнього перебування тут, зокрема в місцевій топонімії, май- же не збереглося. Основними причинами такого стану є дві: 1) тогочасні (пізні) праслов’яни і тюрки ще не мали писемності, яка б дозволила зафіксувати вживані місцевим і прийдешнім населенням бодай найвідоміші власні географічні назви; 2) після занепаду гунської держави і зміцнення східнослов’янського Антсько- го союзу тюркський вплив на формування місцевої топонімії протягом кількох наступних століть був мінімальним. Із певними застереженнями до імовірних тюркських рефлексів середини І тисячоліття н. е. в українській топонімії можна віднести основу слов’янізованої назви р. Бінка, що в сучасному Кіровограді, яка походить від тюрк. бій «повелитель, глава племені, вождь тощо» і ян «сторона, бік, навколишня місцевість». Вона має паралелі в Башкортостані та в Челябін- ській обл. Росії і може відбивати віддалений зв’язок з назвою алтайської р. Бі < бäj-/бій- «високий» (ЕСТУ: 53), з басейну якої гуни мігрували у свій час на захід. Щоправда, гідрооснова Біян- може бути і наслідком пізнішої тюркської адаптації давнішого слов’янського гідроніма з основою псл. *bijanъ «битий, молочений, зруйнований; той, кого з силою виштовхнули назовні (про струмінь води)», ут- вореного як пасивний дієприкметник на *-janъ від *bijati < *biti «бити»; пор. нижньонаддніпрянське вибі́яний «вибитий, штампований» (Лучик 1999: 32–36) і зх.укр. бинка, бінка, бінка «посудина для збирання масла» (Аркушин 1: 20), яке могло розвинути географічне значення «водойма, подібна до посудини; річ- ка зі збитою бурхливою водою» і мотивувати назву невеликого водного об’єкта подібно до гідронімів Макíтра, Тúква (див. ЕСТУ: 53). Починаючи з ІХ-Х ст. багатовікові контакти тюркських племен і народів з корінним населенням Південної Русі широко відбилися в її топонімії, у якій тюр- кізми становлять одну з найчисельніших груп іншомовних географічних назв. Вони закріплювалися в місцевому мовленні протягом трьох основних періодів: 1) київськоруського (давньоукраїнського) — ІХ-ХІІІ ст., коли точилася боротьба * 04655, Київ, вул. Г. Сковороди, 2, Національний університет «Києво-Могилянська ака- демія», к. 3, кiмн. 203; vluchyk@meta.ua Linguistica_2015_FINAL.indd 251 14.3.2016 8:39:41 252 між східними слов’янами й тюрками за степові землі України, Крим та північне узбережжя Чорного моря; 2) староукраїнського — ХІV-ХVІІІ ст., що в основному збігається з функціонуванням Запорозької Січі та її мирним і військовим проти- стоянням з Кримськотатарським ханством і Османською імперією; 3) новоукраїн- ського (сучасного) — ХІХ-ХХІ ст., упродовж якого активне творення тюркських топонімів обмежувалося переважно територією Криму, де проживають кримські татари, й незначною частиною Південно-Західної Одещини, де є нечисленні по- селення гагаузів. За свідченнями «Етимологічного словника літописних географічних назв Південної Русі» (ЕСЛГНПР), який охоплює поширені на території сучасної України топоніми ХІ – початку ХІV ст., у Київській Русі (давньоукраїнський період) функціонувало близько півтора десятка відомих географічних назв з ос- новами тюркського походження. Їхня етимологія відбиває актуальні мотиваційні ознаки в межах основних принципів номінації, а саме: властивості географічних об’єктів: ур. Олыка у Волинській землі < тюрк. aloka «ущелина, яр» (ЕСЛГНПР: 94); відношення до інших фізико-географічних чи створених людиною об’єктів навколишньої місцевості: р. Каялы в Половецькому полі, букв. «скеляста» (про уз- бережжя) < тюрк. kaja/gaja «скеля» + -ly(γ) в релятивній функції (ЕСЛГНПР: 67– 68); відношення об’єктів до людини чи людського суспільства (м. Тъмуторокань, Т(ь)муторокань на Таманському півострові < *Тъмуторкань < тюрк. tamantarkan «певний сан» з наступним приєднанням слов’янського посесивного суф. *-jь < *-jo- (Фасмер 4: 65); конотативні культурно-історичні або сакральні уявлення, які сформувалися на основі одного з попередніх принципів номінації: р. Осколъ л. Сіверського Дінця, букв. «Сто річок» < тюрк. *Аз кол, де аз «сто» — нуме- ративний член у сакрально-символічному значенні, а gol «рукав, відгалуження» (ЕСЛГНПР: 96), «озеро, річка»; пор. укр. топоніми Стохід, Стонога, Стоколос, Сто могил, що виникли за аналогічною образною ознакою (ЕСТУ: 365), актуаль- ною і в інших індоєвропейських мовах (Шульгач 1998: 274). Незалежно від походження топоніми як своєрідні знаки-символи окремих географічних об’єктів не потребують перекладу при вживанні носіями різних мов, що відрізняє їх від апелятивів і забезпечує їм вищу стійкість порівняно з за- гальними назвами. Однак відповідний переклад топонімів унаслідок міжмовних контактів східнослов’янських і тюркських племен подекуди мав місце. Зокрема, тюркська назва лівої притоки Дніпра Єрєль (суч. Оріль) виникла наприкінці ХІІ ст. як калька д.рус. Оуголъ < оуголъ, оугълъ з основою псл. *Qgъlъ «місцевість між річками, що сходяться» (ЕСТУ: 234), «ріг, кут, закрут»; пор. тюрк. airily «ку- тастий» (ЕСЛГНПР: 58, 164), що є дієприкметниковою формою з первинним зна- ченням «розділений» дієслова аірыл/аіріл «розділятися, розходитися, утворювати кут» (ЕСТУ: 364). На думку Ю. О. Карпенка, відбитий у гідронімі Оугълъ (тюрк. Єрєль) образ малої батьківщини як «клину рідної землі між річками, що сходяться», який сформувався в середовищі давньоруських угличів (етнонім походить від топоніма Оугълъ), було перенесено спочатку в бас. р. Інгул (варіант Angul < псл. *Qgъlъ), Linguistica_2015_FINAL.indd 252 14.3.2016 8:39:41 253 пізніше (в козацьку добу) в межиріччя Дунаю та Нижнього Дністра, де закріпи- лася турецька калька назви Буджáк, а також у місце останньої міграції їхніх на- щадків на Прикарпатті, де вони заснували поселення з відповідною українською назвою Кýтú (< кут «вугол, тупик») і засвоїли територію Покýття (< покýття «місцевість по обидва боки кута, утвореного злиттям двох річок») (див. ЕСТУ: 78, 234, 297, 364–365, 383). Явище давньорусько-тюркського калькування могло мати місце і в процесі формування назви р. Молóчна, яка впадає в оз. Молóчне, що в бас. Азовського моря: р. Молочьная < молочьная «мутна, подібна за кольором до молока» (ЕСЛГНПР: 89), хоч можливою є мотивація назви конотативним значенням «поживна, ще- дра на ресурси» (пор. д.рус. фолькл. рѣки молочьныѣ, берега кисельныи) або ан- тонімічною семантикою «чиста», навіяною південно-східними впливами; пор. давньоруську фіксацію тюркської назви р. Сутѣнь, яка впадає в оз. Молóчне, < тюрк. süten «молочна» (ЕСЛГНПР: 150), а також відповідну основу в тюркському фольклорі та в індійській міфології, де існує опозиція молоко «чистий» і кров «не- чистий», «що певним чином могло відбитися і в гідронімній типології великих азіатських регіонів» (Желєзняк 1987: 48). Основна маса тюркізмів закріпилася в топонімії України в козацьку добу ХV- ХVІІІ ст., коли в Південній Європі панувала Османська імперія. Як і раніше, такі географічні назви виникали за актуальними властивостями та ознаками са- мих об’єктів, їхнім відношенням до людей або до інших об’єктів, що зумовлено універсальністю відповідних принципів топонімної номінації, адже поза межами властивостей самих об’єктів, їхнього відношення до людей або інших об’єктів реальних мотиваційних ознак не буває. Зокрема, за внутрішніми властивостя- ми географічних об’єктів постала етимологічно прозора назва суміжних р. і оз. Аджигόль у теперішній Одеській обл., яка мотивована основами аджи «киснути, бродити» і гол/голь < д.тюрк. köl «озеро, водойма» (ЕСТУ: 14–15), споріднена назва р. Аджáмка л. Інгулу л. Пд. Бугу; Аджинка (1697), Adżamka (1880) (СГУ: 19; Лучик 1999: 24–25), в основі якої татарський або турецький дієприкметник аджим/аджин «зіпсований, прогірклий, скислий» (Радлов І/1: 525), що походить від д.тюрк. ačї- «киснути, бродити» (ДТС: 4); слов’янський суфікс -к(а) в реля- тивній функції приєднано пізніше. Гідронім виник за актуальною для степових річок ознакою «вода, що гірчить, кисла, зіпсована тощо». Його структурні варіан- ти пояснюються у зв’язку з поширеним у діалектах тюркських мов чергуванням суфікса -н-/-м- і голосих -и-/-а-, що постали на основі давньотюркського дифтон- га [ya]. Основа Аджи- наявна в багатьох гідронімах півдня України. Частина тюркізмів увійшла в топонімію України не безпосередньо від носіїв тюркських мов і діалектів, а завдяки онімізації запозичених з відповідних джерел апелятивів, які давно були засвоєні носіями української та інших слов’янських мов. Таке закріплення географічних назв відбувалося навіть на територіях, де тюркський вплив був менш відчутним, ніж на півдні та сході України. Прикладом цьому є топоніми Майдáн у Західній Україні, які називають: 1) с-ще міськ. типу, Міжгірський р-н Закарпатської обл.; відоме з XVI ст. (ГЕУ 2: 315); 2) пагорби в Linguistica_2015_FINAL.indd 253 14.3.2016 8:39:41 254 Українських Карпатах на Івано-Франківщині (Габорак: 222). Ці назви виникли внаслідок онімізації апелятива майдáн «площа», діал. «лісова галявина; стародав- ня могила, розкопана зверху; рівне поле, низина, оточена лісом або будівлями», «смолярня», який запозичено з тюркських мов, де maidan «вільне, рівне місце» походить від перс. meidan «площа, арена» або від араб. maydā́n «віддаль; обсяг, царина; місце для гри» (ЕСУМ 3: 361). Численні топоніми з основою ГТ майдáн поширені в тюркських, іранських, слов’янських, кавказьких, арабських мовах на відповідних територіях Євразії (Мурзаев: 358–359); пор. сучасний урбанонім Майдáн Незалéжності в Києві, який став символом демократичної України. Універсальним для різних мов є протиставлення об’єктів номінації за ознака- ми «білий, світлий, добрий» і «чорний, темний, поганий». Топоніми, особливо гідроніми, з відповідними основами поширені в усіх слов’янських і неслов’янсь- ких мовах. Зокрема, тюркізми з подібними мотиваційними ознаками закріпилися і в українській мові. До таких належать гідроніми Аксý — 1) ручай, л. Улу-Узеню бас. Чорного моря поблизу м. Алушти в Криму (СГУ: 20); 2) річка, назва Пд. Бугу в записах П. Маштакова (СГУ: 423), що виникли як композити на основі словос- получення, яке містить корінь ак з етимологічною семантикою «текти», пізніше — «білий», і су «вода», буквально «вода, що тече» (Мурзаев: 42). Стосовно гірсь- ких річок у Середній Азії, Азербайджані та інших краях, які мають прісну воду, відбулося переосмислення гідрооснови «біла, чиста вода» (Мурзаев: 43–44), що внаслідок міграцій зі сходу могло позначитися і на назвах українських водних об’єктів з проточною водою. Цьому сприяло одне із значень основи ак «білий, чистий» (Севортян: 116–117), яке в гідронімії зазнало подальшого семасіологіч- ного переходу «білий, світлий» → «річка», зумовленого зоровим враженням; пор. аналогічне явище в європейській гідронімії, що зокрема відбилося в назві р. Лáба (< псл. *Alba) в бас. Прип’яті, пол. Elba, нім. Elba (Шульгач 1998: 35). Протилежну мотиваційну ознаку відбивають тюркські топоніми з основою кара- «чорний, темний», наявною, зокрема, в назві р. Карасíвка п. Салгиру бас. затоки Сиваш на західному березі Азовського моря в Криму; Карасовка, Кара-Су (1867) (СГУ: 240). Зазначений гідронім у сучасній формі є хрестоматійним при- кладом наслідку народної етимології, зумовленої слов’янізацією за допомогою -івка незрозумілого іншомовного утворення Кара-Су під впливом асоціативного зв’язку з широко вживаною назвою риби карáсь за надуманою мотиваційною оз- накою «річка, в якій водяться карасі». Насправді ж гідронім виник за кольоровою ознакою річки як композит на основі тюркського карá «чорний», можливо, «тем- ний, джерельний» і су «вода». На відміну від тюркських мов, у яких прикмет- ник кара «чорний» має як негативне, так і позитивне переносне (географічне або сакральне) значення, в українській мові чóрний уживається лише з негативною семантикою, яка відбилася в багатьох топонімах. Дискусійна етимологія деяких тюркських топонімів, що постали за внутріш- німи ознаками об’єктів, може набути конкретизації завдяки їх зіставленню з суміжними українськими назвами. Так, назви рр. Кагарлúк у басейні Синюхи л. Пд. Бугу в Кіровоградській обл.; Кагарлыкъ (1705) і в басейні Дніпра в Київській Linguistica_2015_FINAL.indd 254 14.3.2016 8:39:41 255 обл.; Кагарлыкъ (1890); пор. м. Кагарлик на річці (СГУ: 226) мають явно тюркське походження, але загальноприйнятого пояснення їхнього походження в науковій літературі не було вироблено. З огляду на взаємодію суфікса -lyk у релятивній функції переважно з іменними основами топонім етимологізували як утворення від: 1) karga «ворон»; 2) карга «валун; накопичення валунів»; 3) карга, корга (монг. харга) з узагальненим значенням «кам’яниста річка»; 4) карга «тростник, трост- никовий» (огляд див.: Лучик 1999: 39–40). Імовірнішим є виникнення гідронімів за допомогою суфікса -lyk від д.тюрк. kögär «робитися синім, блакитним» (ДТС: 312), про що свідчать семантичні, словотвірні та фонетичні аргументи, а саме: 1) назви рр. Кагарлúк поширені в лісостеповій місцевості, де скупчені слов’янські гідроніми з основою Син- (< синій), яка вказує на блакитний колір прісної води, придатної для вживання; 2) зі словотвірного погляду дослідники відзначають, що в тюркських мовах і діалектах поширені віддієслівні топоніми на -ly/-li, -lyk/-lik, які, очевидно, пройшли через дієприкметникове посередництво (Донидзе 1964: 41); 3) гідроніми Кагарлúк на території України не мають жодного варіанта, який би засвідчив метатезу основи апелятивів карга, корга, що досі вважалися ймовір- ними твірними словами для назв річок. Найбільше топонімів утворено за відношенням позначуваних об’єктів до ін- ших (найчастіше суміжних) фізико-географічних чи створених людиною реалій навколишньої місцевості: Ташлúк — 1) річка, л. Чорного Ташлика л. Синюхи л. Пд. Бугу (ГЕУ 3: 266); 2) балка, л. Мокрої Волновахи п. Кальміусу, впадає в Азовське море; Кáменная (1892) (СГУ: 556) — гідроніми постали як тюрксь- кі назви внаслідок онімізації відносного прикметника із суфіксом -lyk й осно- вою апелятива таш «камінь; скеля; підвищення; гора» < д.тюрк. taš «камінь» (Мурзаев: 547) (усього в Україні зафіксовано близько півтора десятка назв річок з компонентом Ташлúк); м. Кілі в Одеській обл. (АТП: 328) має назву, яка виникла шляхом онімізації прикметника на -ли/-лі, -лий/-лій з основою ГТ кил, кіл «гірська порода, різновид вибільних глин у Криму і на Кавказі», що в українській мові є запозиченням з турецької, де kil походить від перс. gel «глина, болото, багнюка» (ЕСУМ 2: 432); семантика ГТ відбиває характер ґрунту в навколишній місцевості, а закінчення -я має слов’янську граматичну природу. За відношенням до людини продовжували виникати насамперед ойконіми, адже населені пункти активно створювалися людьми і для людей. Так, м. Ізмаḯл в Одеській обл. (АТП: 328), яке з 1812 до 1856 р. належало Туреччині [ЕУ 3: 858], має назву, що виникла внаслідок трансонімізації турецького чол. імені Ismail, яке було означенням в ізафетній конструкції з опорним номенклатурним іменем аул, кой чи іншим зі значенням «поселення»; у східнослов’янському мовному середо- вищі твірний антропонім вимовляється як Ізмаḯл, рос. Измаúл на місці вихідно- го грецького’Ισμαήλ з давньоєврейськими витоками (Фасмер 2: 122). У турецьку мову особове ім’я могло проникнути з арабської (Димитрова-Тодорова 2006: 382); пор. м. Ісмаілія в ОАР, назване за іменем турецького віце-короля Єгипту Ісмаїла- паші (Никонов: 162). Припущення Ю. О. Карпенка про те, що тюрк. Ismail — це перетворене під антропонімним впливом давніше слов’янське Смил, Сміл Linguistica_2015_FINAL.indd 255 14.3.2016 8:39:42 256 (Карпенко 1977: 190), виглядає цілком аргументованим з огляду на існування на місці Ізмаїла поселення зі слов’янською назвою, в основі якої псл. *smol- «смола; чорна земля» (ЕСТУ: 231), ще задовго до появи тут турків, а також на регулярне протетичне [і] в турецькій мові перед звукосполученням приголосних на початку слова; пор. слов’янське Стамбул і турецьке Іstаnbul. З-поміж топонімів, що виникли за відношенням до людини, досить пошире- ними в тюркських мовах є відетнонімні назви, які вказують на зв’язок географіч- них об’єктів з відповідними племенами чи народами. Таку ознаку опосередко- вано відбиває ойконім Печенíги в Чугуївському р-ні Харківської обл., відомий з 1646 р. (ГЕУ 3: 27). Очевидно, він мотивований давньоруською назвою території Печенѣги, місц. Печенізьке поле, яку до ХІІ ст. заселяли відповідні тюркські пле- мена, що мали самоназву з основою д.тюрк. bečänäk «печеніги» (ЕСТУ: 375–376). З огляду на відносно пізню фіксацію ойконіма ймовірною є його мотивація відет- нонімним антропонімом Печеніг(а), який відбився в деяких топонімах України (Яцій 2007: 355–356). Одним із яскравих прикладів творення топонімів на основі конотативних куль- турно-історичних або сакральних уявлень є тюркська назва р. Бéшка п. Інгульця п. Дніпра (СГУ: 47), яка виникла поєднанням числівника bes/beš «п’ять» і ГТ kajа «скеля» (Карпенко 1989: 126) за ознакою «річка зі скелястими берегами». Але числівник bes/beš «п’ять» має також сакральну семантику в мусульман, у то- понімії яких він використовується у переносному значенні «богом дана множин- ність, святе число», що насамперед відбилося в зазначеному гідронімі; пор. релі- гійне п’ять світів, п’ять класів, п’ять елементів буття: золото, дерево, вода, земля, вогонь; п’ять видів членів тіла, створені богом (ДТС: 96–97), гідроніми Бестáш, Беш-Байрáк, Бештерек (СГУ: 47), переважно південноукраїнські ой- коніми П’ятихáтки, які утворені під культурно-історичним впливом контактних тюркських народів. Українізація складеної назви *Беш кая шляхом її трансфор- мації в композит Бешка через стадію *Бешкая відбулася, очевидно, в козацькому середовищі XVI-XVIIІ ст. унаслідок аналогії до високопродуктивних у цей період топонімів на -к(а) (Лучик 1999: 31–32). Тісні контакти українців і росіян з тюркськими народами та племенами на півдні України можуть ускладнювати етимологізацію топонімів з огляду на відсутність чітких ознак їх виникнення в тому чи тому мовному середовищі. Відповідно проблемним може бути не лише визначення мовної належності то- поніма, а й достовірне встановлення принципу та мотиву номінації географіч- ного об’єкта. Наприклад, досі залишається остаточно не з’ясованим походжен- ня хороніма Крим — назви Крúмського півόстрова, що на заході та півдні оми- вається Чорним морем, а на північному сході — Азовським, територія колишньої Кримської обл., нині Кримська АР України (ГЕУ 2: 228–234). Були спроби пояс- нити хоронім на слов’янському ґрунті у зв’язку з крома «границя, межа», кремінь (Никонов: 217), пізніше — Крым з Кырмъ < Къrmъ < псл. *Kъrmъ < *kъrm- < і.є. (s)kŗ- «гнути, згинати; кривити; крутити, вертіти», у рефлексі якого відбулася метатеза Кырмъ > Крымъ (Козлова 1997: 297]; пор. у зв’язку з цим мікротопонім Linguistica_2015_FINAL.indd 256 14.3.2016 8:39:42 257 Кримόк на Чернігівщині (Черепанова: 152) та інші переважно поліські утворення з основою крим-. Але історія цього топоніма не підтверджує його праслов’ян- ського чи навіть давньоруського походження. У документах Крим уперше зга- дується в ХІІІ ст., коли на півострові володарювали монголо-татарські племена й турки. Ця назва з’явилася на позначення колишнього м. Салхат у формі Eski Qirim, Ескі Крим, а в мові українців і росіян — Старий Крим. Із часом опорний компонент ойконіма Крим поширився на весь Кримський півострів і став його основною назвою (ГЕУ 2: 217; Суперанская 1995: 97; Бушаков 2003: 32]. Отже, найімовірнішим джерелом топоніма є якась східна (очевидно, одна з тюркських) мова. Припускають, що твірним могло бути тюрк. кырым «рів, вал» з огляду на те, що вузький перешийок, який відділяє півострів від материкової України, був перекопаний рвом (пор. Перекόпський перешúйок), що має монгольський від- повідник херем «фортечна стіна, вал» [Никонов: 217], або тур. і кр.тат. кäрім «ми- лостивий» (Радлов ІІ/2: 1097). Є й інші ймовірно твірні тюркські основи, але всі вони мають два відкриті склади, перший з яких не міг перетворитися у звукоспо- луку Кр- у панівному кримськотатарському й турецькому мовленні. Системно проаналізувавши топоніми й антропоніми з «неповноголосною» основою Крим- (ойконіми Крымча, Крым-Шибань, Крым Эли в Криму, Крым у Малій Азії, антропоніми Крым, Кърым у караїмів, Крымса в туркменів, Крымхожа в узбеків-кипчаків, Крымтаевы у кримських мурз), дослідники під- тверджують південно-східні (очевидно, поширені аж до українського полісся як караїмські) впливи на виникнення назви і припускають, що її основа є ге- нонімною, тобто була родовим іменем (Суперанская 1995: 97–98); пор. тюрксь- кі етноніми крымса «туркмени», крымхожа, крымходжа «узбеки (кипчаки)» (Лезина-Суперанская 2: 257). Ще одним прикладом складної взаємодії контактних української та російської мов, з одного боку, з тюркськими мовами, з іншого боку, є згадуваний гідронім Інгýл, який з приблизно однаковою імовірністю міг виникнути в тому чи тому мовному середовищі. Річка Інгýл л. Пд. Бугу, яка протікає в Кіровоградській і Миколаївській обл., має варіанти назви Инкгулъ, Ингулъ (1697), Великий Ингулъ (1705), Angul, Angulet Wielki, Інгулъ (1917) (СГУ: 222). Сучасна форма гідроніма Інгу́л, очевидно, є тюркською фонетичною адаптацією праслов’янської або схід- нослов’янської назви *Qgъlъ, утвореної семантичним способом від ГТ *Qgъlъ, д.рус. угълъ, уголъ «місцевість між річками, що сходяться» (Трубачев 1968: 206; Карпенко 1989: 43–53; Лучик 1996: 132–134). Носова вимова етимологічного Q- у тюркському мовленні передалася як In- або An-, а лабіалізований -o- в основі розвинувся у голосний вищого піднесення -у- внаслідок аналогії до тюрк. göl, гул «озеро»; пор. похідний від *Qgъlъ давньоруський етнонім ІХ ст. угличи (< *Qgъlitje) (Лучик 1996: 132–135). Імовірним є тюркське походження гідроніма від ängäl «тихий, лінивий», що відбиває характер течії степової річки, або від in «пе- чера» чи än, in, en «широкий» і gol «озеро» (Фасмер 2: 131). У посткозацьку (сучасну) добу суспільно відомі тюркські топоніми з’являлися рідко, бо тюркський вплив на географічні назви зберігався лише в слов’янізова- Linguistica_2015_FINAL.indd 257 14.3.2016 8:39:42 258 ному Криму, де продовжували виникати топоніми здебільшого кримськотатарсь- кого походження, та в Болградському районі Одеської обл., де проживає незнач- на частина гагаузів. Але в радянські часи на цих територіях, як і в усій Україні, більшість іншомовних назв (переважно ойконіми та урбаноніми) з ідеологічних міркувань було вольовим способом замінено на російські, тому тюркізми в то- понімії останнього періоду є непродуктивними (відносно активно вони творяться в мікротопонімії відповідних регіонів). До відомих тюркських утворень середини ХІХ ст. належить назва м. Джанкóй у Криму (ГЕУ 1: 318), яка виникла за вну- трішніми ознаками поселення способом основоскладання тур. джан < jäні «но- вий, молодий» (Радлов ІІІ/1: 329) і кр.тат. кой «село, поселення» (Мурзаев: 282). Отже, проникнення і функціонування тюркізмів у топонімії України протягом різних історичних періодів залежало від інтенсивності відповідних міграційних та колоніальних процесів, наслідком яких і були тюркомовні вкраплення в міс- цеву пропріальну лексику. Вони, як і автохтонні топоніми, виникали за трьома універсальними принципами: 1) за відношенням до людини; 2) за відношенням до інших об’єктів; 3) за внутрішніми властивостями та ознаками самого географіч- ного об’єкта. Природні географічні назви тюркського походження в основному були адаптовані українською мовою та зберігаються здебільшого без істотних змін за природними об’єктами (річками, горами, урочищами, озерами і т. ін.), а в системі назв об’єктів, створених людьми (вулиць, поселень тощо), вони переваж- но були замінені радянськими меморіальними або іншими східнослов’янськими топонімами. Джерела Аркушин — АРКУШИН, Григорій Л. Словник західнополіських говірок: у 2-х т. Луцьк: Вежа, 2000. АТП — Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 січня 1972 року (1973). Упоряд. Д. О. Шелягін. Київ: Вид-во політ. л-ри України, 1973. Габорак — ГАБОРАК, Мирослав: Назви гір і полонин Івано-Франківщини: слов- ник-довідник. — Вид. 2-е, доп., уточн. Івано-Франківськ: Мiсто НВ, 2008. ГЕУ — Географічна енциклопедія України: В 3-х т. Відп. ред. О. М. Маринич. Київ: УРЕ ім. М. П. Бажана, 1989–1993. ДТС — Древнетюркский словарь. Ленинград: Наука, 1979. ЕСЛГНПР — Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. Гол. ред. О. С. Стрижак. Київ: Наук. думка, 1985. ЕСТУ — ЛУЧИК, Василь В.: Етимологічний словник топонімів України. Київ: ВЦ «Академія», 2014. ЕСУМ — Етимологічний словник української мови: В 7-ми т. Гол. ред. О. С. Мельничук. Київ: Наук. Думка, 1982–2012. ЕУ — Енциклопедія українознавства: В 10-ти т. Львів: Наук. тов-во ім. Т. Шеченка, 1993. Т. 3. Linguistica_2015_FINAL.indd 258 14.3.2016 8:39:42 259 Лезина-Суперанская — ЛЕЗИНА, Ирина Н./Александра В. СУПЕРАНСКАЯ: Ономастика: словарь-справочник тюркских родоплеменных названий: в 2-х ч. Москва: ИНИОН РАН, 1994. Мурзаев — МУРЗАЕВ, Эдуард М.: Словарь народных географических терми- нов. Москва: Мысль, 1984. Никонов — НИКОНОВ, Владимир А.: Краткий топонимический словарь. Москва: Мысль, 1966. Радлов — РАДЛОВ, Василий В.: Опыт словаря тюркских наречий: В 4-х т. Санкт-Петербург: ИАН, 1893–1911. СГУ — Словник гідронімів України. Київ: Наук. Думка, 1979. Севортян — СЕВОРТЯН, Эдуард В.: Этимологический словарь тюркских языков. Общетюркские и межтюркские основы на гласные. Москва: Наука, 1974. Фасмер — ФАСМЕР, Макс: Этимологический словарь русского языка: В 4-х т. Пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева. — 2-е изд., стереотип. Москва: Прогресс, 1986–1987. Черепанова — ЧЕРЕПАНОВА, Евгения А. Микротопонимия Черниговско- Сумского Полесья. Сумы: Сумский государственный педагогический инсти- тут им. А. С. Макаренко, 1984. Список літератури БУШАКОВ, Валерій А. (2003) Лексичний склад історичної топонімії Криму. Вiдп. pед. В. С. Рибалкiн. Київ: Інститут сходознавства ім. А.Ю. Кримського НАНУ. ДИМИТРОВА-ТОДОРОВА, Лиляна (2006) Местните имена в Поповско. София: Акад. изд-во «Проф. Марин Дринов». ДОНИДЗЕ, Гайоз И. (1964) «Глагольные топонимы в тюркских языках.» Топонимика Востока: Новые исследования. Ред. Г. А. Давыдова. Москва: Наука, 39–46. ЖЕЛЄЗНЯК, Ірина М. 1987 Рось і етнолінгвістичні процеси Середньо- наддніпрянського Правобережжя. Київ: Наук. думка. КАРПЕНКО, Ольга П. (1989) Назви річок Нижньої Правобережної Наддніп- рянщини. Київ: Наук. думка. КАРПЕНКО, Юрий А. (1977) «Топонимы болгарских сел Одесской области (во- просы топонимического взаимодействия языков).» Историческая ономасти- ка. Oтв. ред. А. В. Суперанская. Москва: Наука, 189–208. КОЗЛОВА, Раиса М. (1997) Структура праславянского слова: Праславянское слово в генетическом гнезде. Гомель: Гомельский государственный универси- тет им. Ф. Скорины. ЛУЧИК, Василь В. (1996) Автохтонні гідроніми Середнього Дніпро-Бузького ме- жиріччя. Кіровоград: Кiровоградський державний педагогiчний iнститут iм. В.К.Вииниченка. ЛУЧИК, Василь В. (1999) Іншомовні гідроніми Середнього Дніпро-Бузького ме- жиріччя. Кіровоград: Кiровоградський державний педагогiчний iнститут iм. В.К.Вииниченка. Linguistica_2015_FINAL.indd 259 14.3.2016 8:39:42 260 ТРУБАЧЕВ, Олег Н. (1968) Названия рек Правобережной Украины: Слово- образование. Этимология. Этническая интерпретация. Москва: Наука. ШУЛЬГАЧ, Віктор П. (1998) Праслов’янський гідронімний фонд (фрагмент ре- конструкції). Київ: Iнститут української мови НАН України. ЯЦІЙ, Василь О. (2007) «Ойконімія Коломийського району Івано-Франківської області (матеріали до історико-етимологічного словника) ІІ.» Студії з онома- стики та етимології. В.П. Шульгач (вiдп. ред.) та iн. Київ, 351–365. Аннотацiя ТЮРКІЗМИ В ТОПОНІМІЇ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ЕТИМОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Багатовікові контакти тюркських племен і народів з корінним населенням Украї- ни широко відбилися в її топонімії, у якій тюркізми становлять одну з найчи- сельніших груп з-поміж іншомовних географічних назв. Вони закріплювалися в місцевому мовленні протягом трьох основних періодів: 1) київськоруського (дав- ньоукраїнського) — ІХ-ХІІІ ст. (ур. і р. Єрєль < тюрк. аірілі/аірылы «розділений», калька д.рус. Оуголъ < уголъ «кут; клин землі між річками, що сходяться»); 2) староукраїнського — ХІV-ХVІІІ ст. (терит. Буджак < тур. budžak «вугол»); 3) но- воукраїнського (сучасного) — ХІХ-ХХІ ст. (м. Джанкой < тур. джан «новий» і кой «село, поселення»). Етимологія тюркських топонімів відбиває: внутрішні властивості географічних об’єктів (р. Аджигόль < аджи «киснути, бродити» і гол/голь «озеро, водойма»); відношення об’єктів номінації до інших (переважно суміжних) реалій навколишньої місцевості (м. Кілі < кіл «різновид вибільних глин» + суф. -лі/-лій у релятивній функції); відношення об’єктів до людини (м. Ізмаḯл < чол. ім’я Ismail як колишній атрибутив в ізафетній конструкції). Похід- ні кожного з цих принципів номінації можуть виражати конотативне значення, пов’язане з культурно-історичними цінностями або сакральними уявленнями (р. Бéшка < тюрк. bes/beš «п’ять», сакральне значення «богом дана множинність» і kaja «скеля»), які могли проникати і в контактне українське мовлення (пор. назву м. П’ятихáтки, що виникла під тюркським культурологічним впливом). В остан- ній (сучасний) період тюркський вплив на географічні назви зберігався головним чином у слов’янізованому Криму, де з’являлися топоніми здебільшого кримсько- татарського походження, але в радянські часи на півострові, як і в усій Україні, більшість іншомовних назв (переважно ойконіми та урбаноніми), у тому числі і тюркських, була вольовим способом замінена. Ключові слова: тюркізми, Україна, топоніми, етимологія, географічні назви, апе- лятив, історико-етимологічний Linguistica_2015_FINAL.indd 260 14.3.2016 8:39:42 261 Abstract TURKISMS IN THE TOPONYMY OF UKRAINE: HISTORICAL AND ETYMOLOGICAL ASPECTS The centuries-old contact of Turkic tribes with the native population of Ukraine is broadly reflected in Ukrainian toponymy where Turkisms are one of the largest groups among foreign place names. They embedded into the native speech during three main periods: 1) the Kievan Rus (Ancient Ukrainian) period – 9–13th century (ravine and riv- er Yeriel; < Turkic airily/airyly ‘divided’, Old Russian calque Оуголъ < уголъ ‘angle; land wedge between converging rivers’); 2) the Old Ukrainian period – 14–18th century (territory of Budzhak < Turkic budzhak ‘angle’); 3) the New Ukrainian (Modern) pe- riod – 19–21st century (city of Dzhankoy < Turkic dzhan ‘new’ and koy ‘village, settle- ment’). The etymology of Turkic toponyms reflects the following: inherent properties of geographical elements (river Adzhyholʹ < adzhy ‘sour, ferment’ and hol/holʹ ‘lake, water body’); relations of the elements denoted to other (mainly adjacent) surrounding elements (city of Kiliya < kil ‘sort of bleaching clays’ + suffix -li/-liy in relative func- tion); relation to people (city of Izmail < male name Ismail as former attributive in the Ezafe construction). Derivatives of each of these toponymic principles may be used to express cultural and historical values or religious aspects (the river Beshka < Turkic bes/beş ‘five’, sacred meaning ‘god given plurality’ and kaja ’rock’) that may permeate Ukrainian contact speech (compare the name of the town Pyatykhatky that came into use under the Turkic cultural influence). In the last (Modern) period, the Turkic influ- ence on the geographical names remained mainly in Slavicized Crimea where the topo- nyms were for the most part of Crimean Tatar origin. However, in the Soviet time the majority of foreign names (principally oikonyms and urbanonyms), including Turkic ones, on the peninsula as well as in the whole of the Ukraine were deliberately changed. Keywords: Turkisms, Ukraine, toponyms, etymology, geographical names, appella- tive, historical-etymological studies Povzetek TURCIZMI V TOPONIMIJI UKRAJINE: ZGODOVINSKO-ETIMOLOŠKI VIDIK Večstoletni stiki turko-tatarskih plemen in narodov s prvotnim prebivalstvom Ukrajine so se v precejšnji meri odrazili tudi v njeni toponimiji. Turcizmi predstavljajo eno najšte- vilnejših skupin med tujejezičnimi zemljepisnimi imeni. V lokalnem govoru so se usta- lili v treh osnovnih obdobjih: 1) kijevskoruskem (protoukrajinskem) – 9–13. stol. (reka Єрєль < tur. airili/airyly ‘razdeljenʼ, kalk strus. Оуголъ < уголъ ‘kot; zemljišče v obliki klina med dvema rekama, ki se stekataʼ); 2) staroukrajinskem – 14.–18. stol. (horonim Буджак < tur. budžak ‘vogal, kotʼ); 3) novoukrajinskem (sodobnem) – 19.–21. stol. (mesto Джанкой < tur. džan ‘novʼ in koj ‘vas, naseljeʼ). Etimologija turko-tatarskih to- ponimov odraža: notranje lastnosti geografskih objektov (reka Аджигόль < adži ‘kisati Linguistica_2015_FINAL.indd 261 14.3.2016 8:39:42 262 se, vretiʼ in gol/gol‘ ‘jezero, vodni zbiralnikʼ); odnos poimenovanih objektov do drugih (navadno bližnjih) realij okolice (mesto Кілі < kil ‘vrsta belilne glineʼ + sufiks -li/-lij v oziralni funkciji); odnos objektov do človeka (mesto Ізмаḯл < os. i. Ismail kot nekdanji prilastek v t.i. izafetni konstrukciji). Izpeljanke vsakega od teh principov nominaci- je lahko izražajo konotativni pomen, povezan s kulturno-zgodovinskimi vrednostmi ali sakralnimi predstavami (reka Бéшка < tur. bes/beš ‘petʼ, sakralni pomen ‘od boga dano mnoštvoʼ in kaja ‘skalaʼ), ki so lahko prodirali tudi v kontaktni ukrajinski govor (prim. ime mesta П’ятихáтки, ki je nastalo pod turko-tatarskim kulturološkim vpli- vom). V zadnjem (sodobnem) obdobju se je turko-tatarski vpliv na zemljepisna imena ohranjal predvsem na slovaniziranem Krimu, kjer so se pojavljali toponimi pretežno krimskotatarskega izvora, vendar je bila v sovjetskem obdobju na polotoku, tako kot v vsej Ukrajini, večina tujejezičnih imen (predvsem naselbinska imena in imena mestnih predelov), med njimi tudi turko-tatarska, administrativno spremenjena. Ključne besedes: turcizmi, Ukrajina, toponimi, etimologija, zemljepisna imena, občna imena, zgodovinsko-etimološko raziskovanje Linguistica_2015_FINAL.indd 262 14.3.2016 8:39:42